E-mail: Пароль:
E-mail или пароль указан неправильно
Форма Регистрации
E-mail:
Этот e-mail адрес уже занят
Пароль:
Укажите пароль
Логин:
Укажите Имя пользователя
капча
Код:
Неверно указан код
Ты можешь загрузить свою аватарку самостоятельно, либо мы можем взять её с твоей страници в одной из социальных сетей:
Аватарка Facebook:»
Аватарку получить не удалось
VKontakte:»
Аватарку получить не удалось
Twitter:»
Аватарку получить не удалось
Дополнительно
На ваш e-mail было отправлено письмо.
24.08.2012

День Независимости: почему украинцы так и не стали свободными и счастливыми

0ком

День Независимости в календаре праздников рядового украинца значит не больше, чем дополнительный выходной. За двадцать один год праздник национального освобождения и обретения самостоятельности не стал для рядового гражданина весомым поводом для радости, ключом к успеху.

 

И я понимаю – почему. Скажите, кто отмечает день получения паспорта, водительских прав, или мульти-визы в ЕС? Зато почти каждый из нас с большей или меньшей помпой отмечает день рождения себя или, что важнее, своего сына или дочери. Так же и со страной. Независимость случившаяся фактически осталась для народонаселения отметкой в паспорте, не превратившись в по-настоящему значимое Событие. Навіть цей текст я, громадянин Незалежної України, чомусь почав писати російською мовою, і не роблю спроби якось себе виправдати.

 

Так, за двадцять один рік Незалежності люди, які живуть в цій країні, не стали вільними і щасливими. Навпаки – вони занурились у злидні, втомились від брехні і щоденного виживання. Може таке з ними сталось через відсутність прагнення до справжньої свободи, а отже -  і до особистого успіху (сучасного синоніму слова «щастя)?

 

Кажуть, що раби не можуть стати вільними людьми, бо звикли комусь служити, і тому після звільнення можуть нормально виконувати тільки одну роботу – доглядати інших рабів. Українці, здавалось, давно позбулись ярма, але страх лишився. Відомий психіатр Семен Глузман в передостанньому числі чи не єдиного україномовного тижневика «Країна» визначає страх як головну причину, що стримує поступ людини до свободи, до пізнання своїх можливостей і відкриття світу для себе і навпаки – себе для світу.

 

Типовий український «бізнесмен» починав свій шлях до успіху ще за радянських часів в гарячому цеху на заводі, або студентом у колгоспі на збиранні врожаю, чи ватажком загону відчайдушних комсомольців, як і багато хто в ті часи. Та раптом в середині 90-х саме він виявився власником кількох занепалих підприємств з боргами та порожніми цехами. Але  несподівано на допомогу «бізнесменові» прийшла кон’юнктура із попитом на напівфабрикати і металобрухт і все закрутилось по колу, як вальс по нотах: купив, продав, сховав прибуток в офшор. І так десятки разів.

 

Та чомусь подібні «історії успіху» не друкує величезними тиражами жодне видавництво, а семінари про ведення бізнесу в країні, де живе найбагатша людина Європи, читають якісь заїжджі американські чи італійські невігласи, що заробили свої жалюгідні мільйони роками важких помилок та сміливих експериментів. Хто-небудь чув про мільйони переглядів «промови Ахметова» перед студентами на YouTube, чи «цитати з виступу Коломойського на якомусь зібранні з нагоди вручення йому якоїсь премії», що прикрасили перші шпальти провідних економічних видань світу? Хіба що Віктор Федорович може з гідністю тримати чоло зі своїми «авторськими гонорарами» за навіть ще ненаписані мемуари, але навіть він -  професор(!) втрапив у халепу з плагіатом в останній книжці – така карма.  

 

Так от, я думаю, що в країні навіть багаті та заможні соромляться, себто бояться, говорити правду про походження своїх статків, бо всі решта знають як і в який спосіб ці люди стали тим, хто вони є. Але ці  «всі» бояться чи соромляться спитати напряму - як це їм вдалося без Оксфордів і Кембріджів за плечима, навіть без допомоги батьків-мільйонерів?

 

Спочатку могли б наважитися не цей крок журналісти (якщо вони є), а потім вже, за наслідками відповідей, і в залежності від їхньої щирості – міліція та прокуратура. Чи може потім, після довготривалого пошуку доказів своєї невинуватості, їх би виправдав самий незалежний печерський суд світу – хтозна. Та цього нема, є тільки страх у глянцевій обкладинці «успішного» життя невеликої кількості справді заможних, але все ще не вільних людей.

 

Двадцять один рік українці у більшості бояться визначитись, хто вони є – бідні родичі «великої» імперії чи громадяни Незалежної держави Україна. Тобто не усвідомлюють різниці: чи  отримали клаптик паперу у вигляді синього паспорту з тризубом, чи то шанс побудувати нове життя.

 

Через це зміна політичної влади не призводить до  суттєвих змін в середині країни – а отже і в полегшенні долі окремого «невизначенця». На противагу невеликій купці «успішних», хто знає, чого прагне, за яку ціну, і готовий цинічно здобувати своє. Навіть, тягнучи всю країну, як влучно висловився один мій друг, «вперед к назаду».

 

Павло Толстіхін

 


Материалы по теме:
Порошенко: В День Независимости наших врагов традиционно корчит, как чертей от ладана
Президент Виктор Янукович поздравил украинцев с Днем Независимости
В День Независимости на улицы Украины выйдут около 10 тыс. милиционеров
Почти половина украинцев не считают свою страну независимой (ОПРОС)
Новости Запорожья. Лучших работников образования отметили наградами